З огляду на початок російсько-української війни, для ведення якої росіяни активно використовують не тільки власну, а й білоруську військову інфраструктуру, під санкції світової спільноти в цілому й нашої країни зокрема потрапили як Російська Федерація, так і Республіка Білорусь. Коли питань щодо економічного тиску на ці держави не виникає апріорі, позиція українського суспільства стосовно частини відповідальності білоруського народу за звірства в Україні варіюється від помірно-звинувачувальної й аж до повного ототожнення білорусів із російськими агресорами. Проте насправді все далеко не так просто, й значна частина білорусів не тільки виступає активно проти війни, а й робить усе можливе, щоби допомогти українцям побороти знавіснілого агресора.
АНАЛІЗ СИТУАЦІЇ
Цими днями у Києві заговорили про перейменування низки об’єктів, назви яких, за словами столичного міського голови Віталія Кличка, «не відповідають сьогоднішнім реаліям». У списку на перейменування опинилися, зокрема, й станції метро «Мінська» та «Берестейська», адже столична влада має намір позбутися не тільки російських топонімів, а й білоруських. Утім, чи є така радикальність до кінця виправданою?
Не секрет, що підтримка простими росіянами дій їхнього президента Володимира Путіна від самого початку російсько-української війни тільки зростала, й станом на кінець березня становила понад 80%. Та й останні перехоплення телефонних розмов окупантів з рідними, оприлюднені СБУ, оптимізму не додають: російське населення зомбоване настільки, що не вірить власним родичам, які беруть безпосередню участь у війні проти України, резонуючи натомість винятково з почутим у телевізорі. Доходить навіть до того, що російські матері, не переймаючись долею власних полонених синів, звинувачують Україну у створенні коронавірусу. Ситуація абсурдна, проте цілком реальна.
Український народний гнів упав нині не тільки на росіян, які впереваж підтримують свого президента-тирана, вважаючи навіть оголошені проти їхньої країни санкції та обмеження за ознаки «перемоги» й свято вірячи у вигаданий тамтешніми владоможцями та пропагандистами «нацизм в Україні», а й на білорусів:
Таких коментарів у соціальних мережах можна за бажання знайти силу-силенну. Природа схожих дописів зрозуміла: коли в країні палає війна, світ для більшості людей розділяється винятково на «чорне» та «біле». Без напівтонів.
Але насправді ситуація в Білорусі є значно складнішою за всуціль зазомбовану Росію. Почати варто, либонь, із того, що нинішній — і вже майже 28 років як незмінний — очільник цієї країни Олександр Лукашенко є самопроголошеним президентом, себто його легітимність на посаді спричиняє обґрунтований сумнів. Обрання Лукашенка за результатами виборів 2020 року, які відзначалися масовими народними протестами і крайньою жорстокістю силовиків супроти демонстрантів, не визнала ціла низка держав, зокрема й Україна. Простіше кажучи, Білоруссю верховодить узурпатор, і коїть він те, що хоче. Разом із цим, сам факт наявності велелюдного опору лукашенківській диктатурі вже засвідчує принципову відмінність білорусів од росіян, із якими їх нині активно ототожнюють.
Утім, навіть попри цілковиту відсутність свободи слова й думки в Білорусі, репресії та загрози кримінальних проваджень проти незгідних, значна частина її громадян не піддаються зомбуванню пропаганди, чудово усвідомлюючи, в якій державі живе. Наочний приклад — намагання ввести в білоруських школах «просвітницькі години» про війну в Україні та реакція на них із боку батьків, дітей і навіть самих освітян:
У Білорусі досі активно діє і процвітає КДБ — той самий каральний орган, відомий нам із часів СРСР. Комітет активно бореться проти будь-якого інакодумства в країні й на цьому полі відзначається нелюдським ставленням до затриманих, жорстокістю та забороненими методами допитів. До прикладу, ще в 2011 році силовики відомства викрадали учасниць антилукашенківської акції «КГБатька», вивезли їх у ліс і всіляко з них знущалися. Марно сподіватися, що за останні роки ситуація там поліпшилася; з огляду на останні події вона лише погіршилася.
Варто згадати, що білоруси брали активну участь не тільки в Революції Гідності, а й у складі перших добровольчих формувань, що виникли в Україні у відповідь на початок російської агресії 2014 року. Зараз, із початком повномасштабного вторгнення, підтримка з боку білоруських добровольців лише посилалася. Приміром, нещодавно бійці білоруського батальйону імені Кастуся Калиновського склали присягу на вірність народу України та ввійшли до складу ЗСУ.
Не пасуть задніх і білоруські волонтери, що навіть в умовах жорсткого контролю примудряються допомагати українцям у війні проти Росії, підтримуючи цілу низку ініціатив.
А про «рейкову війну» білоруських партизанів, яка значно ускладнила російським окупантам використання залізничних шляхів Білорусі, вже навіть створили окрему статтю на «Вікіпедії». Рух опору там не вщухає навіть попри те, що тривають активні репресії проти його учасників.
За даними соціологічного дослідження, проведеного Chatham House у Білорусі близько місяця тому, тільки 3% респондентів бажають війни з Україною.
Результати опитування, яке нині відбувається в опозиційному білоруському Telegram-каналі «МотолькоПомоги», абсолютна більшість респондентів уважає, що Білорусі було б найкраще в Європейському союзі (на момент написання цього матеріалу проголосувало 53,7 тис. осіб):
До речі, не припиняє діяльності й низка білоруських груп у соціальних мережах, призначених допомогти українцям побороти російського окупанта. Найвідоміша з них — канал «Беларуский Гаюн» у Telegram, де в реальному часі моніториться активність російських військових на території Білорусі. В багатьох випадках ці дописи є вельми помічними нашим землякам, які ліпше розуміють ситуацію.
І це все відбувається на тлі постійного промивання мізків пропагандою, залякувань, викрадень, репресій та інших утисків, що їх зазнають білоруси, які не бояться виявити свою позицію та зробити внесок у перемогу «Світла над Темрявою». Ця ситуація дуже контрастує із загальноросійською підтримкою війни проти України й аморфністю (чи відсутністю?) тамтешніх сил, здатних направду щось докорінно змінити.
Тим часом антибілоруські настрої сягнули й низки європейських країн:
Насамкінець волію поділитися реакцією представників згаданого «Білоруського Гаюна» на ситуацію з перейменуванням деяких назв у Києві. Думаю, вона не потребує будь-яких додаткових коментарів.
Автор: Богдан Ковальчук
Матеріал підготовлено партнером Мережі з протидії дезінформації – ресурсом Тернопільський Медіа Центр.