Арабо-ізраїльську війну російська пропаганда використовує також, щоб вкотре спотворити історію України. Наприклад, в N раз поширити міф про те, що “страшні галичани мордували євреїв в часи Другої Світової війни”. Наприклад, це активно поширює колаборант Ілля Кива:
«Жители западной Украины — галичане (бандеровцы, оуновцы) в 41-43 годах массово убивали евреев, забирая их имущество, заселяясь в их дома. Поэтому нужно поставить точку в грязной странице истории западной Украины и помочь восстановить справедливость еврейскому народу»: http://surl.li/mltgt
Звичайно, будь-яка притомна людина не буде вірити Киві, проте ці тези поширюють не лише напівграмотні зрадники. Проте такі меседжі лунають і з вуст й західних активістів чи політичних діячів. Тож це чудовий інфопривід спростувати деякі дуже вкорінені міфи з цієї гострої теми.
Наразі в нещодавніх вкидах пропагандисти намагаються поширити таку дезінформацію:
- звинувачують визвольний рух в особі ОУН (б) та УПА у колаборації з нацистськими окупантами, зокрема, у знищенні євреїв.
- намагаючись виставити антисемітами на інституційному рівні учасників визвольного руху у особі ОУН (б) та УПА, поступово почали поширювати цей міф на всіх українців.
- намагаються подати визвольний рух ОУН (б) як колаборанта Третього Рейху саме з точки зору світоглядної;
Прихильники концепції про поголовний інституційний антисемітизм ОУН та УПА наголошують на тому, що етнічні неукраїнці у будь-якому разі теж проживали на території України і мали право на співучасть у формуванні політики і дотриманні базових прав, у чому їх нібито дискримінували, виходячи з факту неукраїнського походження. Маніпуляція полягає в замовчуванні моменту, що меншини мають не лише права, але й обов’язок лояльності відносно державності, до якого постійно апелюють бандерівці у своїх документах. Крім того, замовчується контекст складного і болісного досвіду міжнаціональних взаємин в Австро-Угорській імперії та в регіоні після її розпаду. Також був досвід, коли демократичну ЧСР (Чехословацька Республіка) розірвали за участю і підігруванням двох реваншистських меншин — угорців та німців.
Що важливо зрозуміти з того історичного періоду
1. Існують конкретні поширювачі міфу про українських нацистів та антисемітів.
Як пояснює історикиня та наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» насправді тези про “бандерівців-нацистів” та “український антисемітизм” приходять на захід не з України. Все скоріше навпаки — за сприянням совєтів, які активно поширювали дезінформацію в країнах заходу, вони поступово прийшли і в Україну. На сучасному етапі ці стереотипи стали, з одного боку, предметом наукових досліджень і дискусій, з іншого – опинилися в епіцентрі завзятих суспільних дискусій, у яких насправді йдеться про легітимність боротьби за українську державність у роки та опісля Другої Світової війни.
А поширюють ці тези певні люди.
“По суті йдеться орієнтовно про невелику групу людей, які поширюють такі наративи вже років з 20. Головним “постачальником” таких тез є професор Джон Пол Химка. Чому ці люди це роблять — питання дуже дискусійне, але можна припускати, що для деяких з них це є питаннями політичної конкуренції. Джон Пол Химка належить до лівого напрямку української еміграції, а саме такі напрямки активно використовує росія для поширення власних наративів”, — зазначає науковиця.
2. Українська повстанська армія не поділяла ідеї нацистської Німеччини. На меті була виключно боротьба за українську державність та знищення московського більшовицького режиму.
Ось як це пояснює Олеся Ісаюк: “У питанні союзників та противників тоді все було просто: ворог мого ворога — мій друг. Організація Українських Націоналістів вважала союзниками всі держави та політичні угрупування, які виступали за розвал СРСР та були зацікавлені в створенні Української Суверенної Соборної Держави”, — каже Ісаюк.
Як вона зазначає у своїй статті “СПРАВА РОМАНА ШУХЕВИЧА: ПОЛІТИЧНА МІФОЛОГІЯ У ДОСЛІДЖЕННЯХ НАУКОВЦІВ”: http://surl.li/mmuuf націоналісти проявляли дива політичного прагматизму:
“При творенні протимосковського фронту боротьби рішає перш за все політична доцільність, а не світоглядові, ідеологічні та програмові різниці” (Українське державотворення, с. 9).
За що ж власне боролась повстанська армія? Це чітко прописано в документах: “За гідність і свободу людини, за право визнавати явно свої переконання, за свободу всіх віросповідань, за повну свободу совісти”.
Олеся Ісаюк додає, що тут важливо зауважити, що представники “групи Химки” усі ознаки демократичності послідовно відносять до 1943 року, повністю ігноруючи пакет документів 1940-1941 року.
3. ОУН (б) планувала повстання проти СРСР.
Ведення бойових дій планувалося у формі повстання в тилах та відкриті бойові дії проти Червоної армії, які мали вести бойові частини, сформовані в еміграції та, як припускалося, підрозділи Червоної армії, які перейдуть на бік повсталих. При цьому націоналістів не цікавила національність тих, хто перейшов, навпаки, незалежно від цього чинника, всім обіцяли всю можливу допомогу, у тому числі повернення на свої батьківщини (Українське державотворення, с. 17).
4. Колаборація з Німеччиною була вимушеною, а не світоглядною.
Про це свідчать певні документи, наприклад, третій пункт Меморандуму, який в 1941 році керівництво ОУН (б) направило Третьому Рейху:
“Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть там вітати, як визволителів, то незабаром це ставлення може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави й без відповідних гасел[2]”. Увесь третій розділ націоналісти пояснюють високопоставленому адресатові про те, що українці мають багатий досвід боротьби з противником і тривалу традицію існування у, як сказали б зараз, європейському просторі. Вся решта документа являє собою збірник аргументів на користь незалежності України з точки зору стратегічних, господарських та політичних аргументів. Уже ближче до кінця нацистам нагадують прямим текстом, що в особі українців вони мають справу з народом-військом, який воював більшу частину своєї історії, починаючи від княжої доби й закінчуючи війною за незалежність 1917-1921 років. Фактично йшлося про завуальовану погрозу. [1] Патриляк Іван. “Встань і борись… Слухай і вір…: Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух. 1939 — 1960 рр.. – Львів, “Часопис”, 2012. – С. 111 [2] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року… – С. 70
5. Євреїв не вважали загрозою Українській державі. “Інструкції безпеки Проводу ОУН на випадок війни…” євреї теж не згадуються ні в якому контексті, хоча велика увага приділена, наприклад, полякам.
Загалом, добре видно, що євреї, у тих випадках, коли фіксувалися, як “ворожа нація”, то в останню чергу, поступаючись у цьому Радянському Союзові та полякам, каже історикиня.
6. Всі свідчення страшного антисемітизму ОУН (б) базуються переважно на спогадах.
“Спогади не можуть бути надійним джерелом інформації. На це впливає багато факторів:
- і те, що наші спогади з часом спотворюються;
- і те, що є таке явище як “навіювання”, коли люди вважають власними спогадами те, що просто чули від інших багато разів;
- і те, що багато чого просто неможливо перевірити.
е не означає, що випадки антисемітизму чи навіть звірств стосовно євреїв не було. Звичайно, такі випадки були, як зараз мають місце маркування зіркою Давида будинків, де живуть євреї. Проте, це абсолютно не вірно таврувати словами “нацизм” чи “геноцид”, який український народ та його лідери ніколи не чинили проти єврейського народу.