Гучні назви та великі проекти, особливо коли вони успішні, намагаються як мінімум цитувати, як максимум – повторювати. Від коли на повістку дня було поставлено питання повоєнного відновлення України, в інформаційному просторі з’явилась гучна назва з 20-го століття, а саме «План Маршалла». «План Маршалла» для відновлення України. Проте, на поточ час, не зважаючи на циркуляцію у експертному середовищі, конкретного «Плану Маршалла» для України, що повністю копіює історичний аналог повоєнного в Німеччині – не існує. Однак, ідея масштабної міжнародної фінансової підтримки, яку порівнюють з цим планом для післявоєнної Європи, активно обговорюється з 2022 року і по поточний час. Ця ідея набула рис певних концепцій, та лягла в основу низки програм та ініціатив. Про це, а також чому в реаліях сьогодення «План Маршалла» для України не зовсім реалістична історія – далі у матеріалі.
Контроль відновлення
Основні ініціативи та програми з відбудови України
Нинішня допомога та плани з відновлення України відрізняються від історичного «Плану Маршалла». Вони зосереджені на негайному відновленні критичної інфраструктури, підтримці економіки та її модернізації на шляху до вступу в ЄС. Відповідно до цих запитів та викликів вже реалізується низка масштабних програм.
План України (Ukraine Facility Plan)
Цей план, схвалений Європейською комісією, передбачає виділення Україні до €50 млрд у період з 2024 до 2027 року. Ці кошти призначені для макрофінансової стабільності, економічних реформ та відновлення. Рада ЄС затвердила оновлений План України у жовтні 2025 року.
Конференції з відновлення України (URC)
На цих щорічних зустрічах (остання відбулася в Римі у липні 2025 року) міжнародні партнери обговорюють та координують зусилля з відбудови. На конференції у 2025 році було підписано угоди на €2,3 млрд, які мають залучити до €10 млрд інвестицій в енергетику, житло та інфраструктуру.
Ініціатива “План Маршалла” від German Marshall Fund
У липні 2025 року German Marshall Fund започаткував цю ініціативу, що спрямована на прозоре та підзвітне управління процесом відновлення, а також на підтримку інтеграції України до ЄС.
Урядові плани
У вересні 2025 року Кабінет Міністрів України затвердив план відновлення регіонів на 2025–2027 роки, що містить заходи з відбудови та реінтеграції деокупованих територій.
Проєкти з відновлення
Попри триваючу війну, Україна реалізує проєкти з відбудови критичної інфраструктури. Наприклад, у 2025 році виділено кошти на очисні споруди в Херсонській області та оновлення системи енергопостачання в Чернігові.
Інвестиційні проєкти
Міжнародні фінансові інституції надають підтримку для розвитку бізнесу та модернізації енергетичної інфраструктури, зокрема для малих і середніх підприємств.
Тож, допомога Україні є багатосторонньою, тоді як історичний План Маршалла переважно координувався США. Нині багато донорів координують свої зусилля на платформі URC. Крім фінансової підтримки, нинішні програми тісно пов’язані з проведенням реформ, зокрема антикорупційних та тих, що необхідні для вступу в ЄС. Сьогодні допомога зосереджена на негайному відновленні та посиленні стійкості, тоді як історичний «План Маршалла» був спрямований на довгострокове відновлення економік після війни.
В той же час, варто проаналізувати історичний досвід та приклади більш нової історії, щоб знайти ту саму золоту середину для найбільш ефективної системи відновлення України.
План Маршалла для країн Європи
Класичним прикладом успішної післявоєнної відбудови, який нині постійно згадують у контексті підготовки до відновлення України, є план Маршалла для Європи, що втілювався у 1948-1952 роках. Тобто, не одразу після завершення війни. Отже, у цьому випадку кілька років було втрачено. Адже із 1944-го до 1947-го діяв інший американський план, авторства міністра фінансів в адміністрації Рузвельта Ганса Моргентау. Його мета – перетворення Німеччини на аграрну країну. Втім за президентства Трумена від такого підходу поступово вирішили відмовитися. Адже тодішню (та й теперішню) Європу складно було уявити без німецького промислового потенціалу. Натомість “аграрне приниження” німців загрожувало неабиякими проблемами у майбутньому. І, як довела історія, зміна підходу себе виправдала.
За планом, запропонованим держсекретарем США Джорджем Кетлеттом Маршаллом, понад 80% допомоги надавалися європейським країнам, що зазнали руйнувань під час війни, безоплатно, решта – як кредити. При цьому гроші не йшли безпосередньо до бюджетів держав-реципієнтів. Передбачалося лише їх цільове надання на придбання промислових товарів (зокрема, пального й обладнання) та продовольства. Контролювали використання грошей спеціальні фонди, якими керували представники США та самих європейських країн.
У центрі уваги було промислове відновлення. Загалом у межах плану Маршалла 17 країн Європи отримали допомоги на $13 мільярдів (це понад $115 мільярдів за нинішнім курсом). Завдяки такому підходу з 1948 до 1952 року промисловість регіону зросла на 35%, а рівень доходів населення до середини 70-х – на 20%.
Приблизно 12% наданих грошей пішло на відбудову Західної Німеччини. Окрім фінансової підтримки з-за океану, поміж причин успіху – доволі стрімкого відновлення зруйнованої війною німецької економіки – називають комплексні ліберальні реформи, які втілював повоєнний уряд ФРН. Мова, зокрема, про реформування земельних відносин та фінансової системи. Також у країні скасували державний контроль за цінами, швидко позбулися майже 90% регуляторних обмежень для бізнесу, запровадили податкові пільги, які стимулювали експорт.
І головне: левову частку фінансового ресурсу спрямовували на розвиток підприємництва, на утримання державного апарату майже нічого не витрачали. Плюс – послідовне формування запобіжників від монополізації (в тому числі, й державою) окремих галузей економіки. А такі ризики в металургії, авто- і машинобудуванні та в деяких інших сферах були.
Також у країні змістили акцент із промислової “гігантоманії” на технологізацію процесів. У Німеччині уп’ятеро збільшили фінансування прикладної науки. Усі вдосконалення й винаходи одразу ж втілювали на практиці. Як наслідок – у 1962 році промислове виробництво у ФРН зросло втричі порівняно з довоєнними часами.
Корейський приклад: помилки та успіхи
В середині й наприкінці 1950-х, на перших етапах відновлення майже вщент зруйнованої війною цієї азійської країни, влада припустилася низки помилок, зокрема, неефективно використовувала кошти фінансової допомоги, яка надходила від США. Проте поступово підхід до управління й контролю змінився. Країна зробила ставку на майбутнє, інвестуючи у розвиток освіти й науки. І технологічний прорив, завдяки якому ми зараз цінуємо корейський досвід, став одним із наслідків такої політики. Саме кваліфіковані кадри були запорукою якісної відбудови.
Також у Південній Кореї спрацювали стимули для внутрішніх інвестицій. Багаті корейці охоче інвестували в національну промисловість, адже держава гарантувала збереження їхніх капіталів і надавала купу преференцій: держзамовлення, пільгові кредити, податкові послаблення.
А ще, як і у Європі, спрацював орієнтир на експорт – передовсім, продукції з високою доданою вартістю. Цього багато експертів очікують і від України. Частка сировинного експорту, хоч яким би перспективним та малозатратним (ми ж і європейська житниця, й олійниця, і рудник) він нам видавався, має скорочуватися. А прибутки від експортної діяльності, за прикладом тієї ж Республіки Корея, варто спрямовувати не на проїдання, а на придбання і втілення у себе нових технологій.
Проте аналітики нагадують, що корейці не завжди діяли у ринковий спосіб. Країна на кшталт срср формувала п’ятирічні плани (хоча і з іншими пріоритетами), вдалася до націоналізації банків, спускала згори завдання для великого бізнесу. Частково у середині минулого століття це спрацювало. У 21-му, кажуть експерти, це навпаки – загальмує модернізацію.
У середині 1960-х, завдяки курсу на індустріалізацію, економіка Південної Кореї зростала в середньому на 7,8% рік до року. При цьому багато галузей – зокрема, і металургію – там створювали з нуля.
А основою економічного піднесення Південної Кореї наприкінці 1980-х років стало стимулювання внутрішнього попиту та стрімкий розвиток національного ринку. Обсяг торгівлі товарами всередині країни зріс із $480 мільйонів у 1962 році до майже $128 мільярдів у 1990-му. Навіть з урахуванням інфляції – цифри вражають. Зростання попиту на автомобілі та інші дорогі товари пов’язане з перманентним підвищенням платоспроможності населення. Чи хочемо ми такого ж ефекту для українців? Відповідь зрозуміла.
Важливим для України досвідом може стати й подолання корупції державного апарату, яка в Кореї була ще тією… Періодично корупційні скандали на найвищому рівні у цій країні виникали й пізніше, навіть у 21 столітті. Але явище вже не було системним, швидше йшлося про винятки, аніж про правило. Рівень толерантності суспільства до корупційних проявів значно змінився.
Боснія і Герцеговина – новітній досвід
Після підписання за міжнародного сприяння мирної угоди, чим завершилося більш ніж трирічне протистояння (1992-1995), учасниками якого були Сербія й Чорногорія, Боснія і Герцеговина, а також Хорватія, з’ясувалося: саме БіГ зазнала найбільших збитків. Прямі втрати країни оцінювали у $50-70 мільярдів, що у 15-20 разів перевищувало її тодішній ВВП. До того ж, було втрачено майже 2,5% населення (100 тисяч убитими).
Для відновлення балканських країн міжнародні партнери – передовсім Європейський Союз – розробили кілька спеціальних програм. У межах однієї з них – PHARE – для Боснії і Герцеговини започаткували окрему підпрограму, що передбачала постачання матеріалів та обладнання для 10 ключових секторів її національної економіки. Окремі програми втілювалися у сфері сільського господарства й підтримки життєдіяльності сіл та при відбудові інфраструктури й поверненні біженців.
У 1996-1999 роках БіГ, поміж іншого, отримала $5 млрд (це майже в 1,5 разу більше, ніж тодішній річний ВВП країни) безповоротної допомоги від Світового банку та ЄБРР. Загалом у перші роки післявоєнного відновлення обсяги міжнародної допомоги розвитку перевищували 20% національного ВВП. У розрахунку на одного жителя країни, сума міжнародної підтримки в різні роки коливалася від $140 до $279. Такі вкладення допомогли швидко відновити базову інфраструктуру.
Паралельно країна втілювала внутрішні реформи. Це і реструктуризація фінансового сектору, й місцевий розвиток та розбудова інститутів, включаючи державне управління. Також важливими для майбутнього країни стали відносно успішні програми повернення біженців і тимчасово переміщених осіб, що допомогло бодай частково відновити людський потенціал. Погодьтеся, проблема повернення додому біженців від війни і трудових мігрантів буде однією з найактуальніших, та, видається, найбільш складних для повоєнної України…
Аналітики кажуть і про те, що Україні може прислужитися досвід управління й реструктуризації БіГ зовнішнього боргу. Зважена й послідовна політика у цій сфері та, звісно ж, списання позикодавцями частини кредитів, дозволили знизити рівень держборгу з 66% ВВП у 1999 році до 35% у 2004-му. У цілому програму післявоєнної реконструкції БіГ визнали успішною. Реальний ВВП країни збільшився на 22,9% у 1997 році, на 13,8% у 1998, на 10,8% у 1999 і на 4,4% у 2000 році.
Але показовим та корисним для України може бути не лише позитивний, а й негативний досвід БіГ: маємо вчитися на чужих помилках. Експерти кажуть, що на початку втілення відбудовних проєктів балканська країна не мала повноцінної стратегії розвитку економіки. Також давалися взнаки відсутність єдиного центру координації для програм реконструкції, дублювання зусиль та слабка координація між різними донорами. А ще кажуть про низький управлінський потенціал органів влади самої Боснії і Герцеговини. Як наслідок, на відміну від повоєнної західної Європи чи Південної Кореї, де думали на десятиліття вперед, частина проєктів у БіГ були точковими, втілювалися під впливом тимчасових інтересів, а не стратегічних пріоритетів та візій, що в підсумку обмежило можливий мультиплікаційний ефект для розвитку національної економіки.
Поміж помилок називають, зокрема, недооцінку ролі промисловості в економічному відродженні країни, незастосування інструментів відновлення та реструктуризації промислових підприємств, поганий бізнес-клімат і слабку динаміку внутрішніх інвестицій. Через це в країні довгий час зберігався високий рівень безробіття, а сектор малого й середнього бізнесу розвивався украй повільно.
Багато в чому через відсутність відповідних реформ країна “підсіла на голку” міжнародної допомоги. Припускатися такої помилки Україні за жодних обставин не можна. Та цього нам, певно, донори й не дадуть. Бо, зважаючи на різницю в масштабах країн та в чисельності населення, а також з огляду на нинішні кризові явища у світовій економіці, відповідного ресурсу наші міжнародні партнери не мають: якщо у випадку з БіГ ішлося про кілька мільярдів доларів щорічної допомоги, то при збереженні такої ж пропорції у співвідношенні зовнішніх і внутрішніх надходжень – для потреб України щороку нам доведеться надавати десятки, а то й сотні мільярдів. Тому по війні країна має акцентувати увагу не на прямій допомозі “в бюджет”, а на вигідних інвестиціях – і, передовсім, з боку приватного бізнесу. Завдання держави – стимулювати такі капіталовкладення, а не ходити по світу з простягненою рукою
Хорватія – коли відмовили всі
Під час збройних конфліктів кінця минулого століття на Балканах було окуповано приблизно 20% хорватських територій. Цивільна інфраструктура і житловий сектор були суттєво пошкоджені (за оцінками, повністю зруйновано понад 10% всієї житлової нерухомості країни). Загалом через війну зруйновано майже 30% хорватської економіки. Утім, завдяки успішному втіленню програм післявоєнного відновлення, Хорватія виконала умови для вступу до ЄС й у 2013 році приєдналася до Євроспільноти.
Для відбудови територій, які потерпіли від війни, Хорватія виділила $3,4 мільярда бюджетних асигнувань у період з 1991 по 2004 рік. Регіони, які опинилися в тилу і зазнали менших втрат, активно включалися в економічну діяльність. Утім, за висновками аналітиків, цей процес міг бути іще успішнішим, якби країна від початку мала комплексний план відновлення. Бо, особливо у перші повоєнні роки, вона діяла, здебільшого, інтуїтивно, точково реагуючи на виявлені проблеми.
Гроші на відбудову Хорватія збирала у формі податків з населення, яке не постраждало від війни. Поміж основних джерел фінансування відбудови житлових і господарських об’єктів також були кошти самих потерпілих фізичних і юридичних осіб. З одного боку, це дозволило зменшити бюджетні витрати, але через відсутність чіткої процедури відшкодування витрат – приватний сектор, переважно, робив ремонти власним коштом, так і не отримавши компенсації. Хоча за законом пошкоджені війною житлові будинки мали відбудовуватися коштом бюджету, на практиці закон виконувався лише частково. Приблизно $2,4 мільярда витратили на реконструкцію понад 126 тисяч будинків з 1992 по 2003 рік, майже $100 мільйонів пішло на ремонт 342 пошкоджених шкіл. У період з 2004 по 2006 рік уряд реконструював трохи більше 4 тисяч будинків. Однак навіть через десять років після війни понад три тисячі заявок на реконструкцію не були задоволені. Багато приватних власників під різними приводами отримували відмови у компенсаціях, чиновники ж при цьому часто занижували вартість втраченого людьми. Тому багатьом хорватам при відновленні житла доводилося покладатися лише на власні сили.
Але з точки зору відновлення національної економіки, відбудову Хорватії називають успішною. Передовсім, завдяки втіленим реформам і неординарним рішенням. Економічне зростання у 2000-х роках стимулювалося кредитним бумом (по війні країна приватизувала банки), капітальними інвестиціями, особливо в будівництво доріг, відновленням туризму, суднобудування та заохоченню споживчих витрат.
Важливою статтею хорватського експорту, яку, до того ж, не зачепила війна, була робота суднобудівної галузі. Її активно накачували кредитами і приватними інвестиціями. І це спрацювало. Приміром, у 2000 році Хорватія отримала від експорту товарів суднобудування $7 мільярдів. Активно кредитувалися й інші галузі: сировинний, паливно-енергетичний, будівельний комплекси, виробництво товарів народного споживання, діяли програми стимулювання зайнятості населення. Таким чином, у 2003 році країна відновила ВВП до рівня 1990 року. Кризу було подолано.
Помітний внесок у післявоєнну відбудову Хорватії зробила німецька неурядова організація Arbeiter-Samariter-Bund Deutschland. Вона втілювала в країні проєкти, що фінансувалися Європейським Союзом, на суму $68 мільйонів, реконструювавши понад 3000 зруйнованих будинків, а також чимало об’єктів громадської, соціальної й економічної інфраструктури.
У перші роки відбудови Хорватію критикували за збереження надмірної зарегульованості та за відсутність дієвих заходів у боротьбі з корупцією. Утім поступово ситуацію вдалося виправити – не в останню чергу, завдяки наданню країні статусу кандидата в ЄС. Сподіватимемося, такий статус, отриманий у червні минулого року, стане й стимулом для повоєнної модернізації України.