П’ЯТЬ МІФІВ, якими намагаються дискредитувати здобуття Україною незалежності  

Історичні міфи затверджують певну систему цінностей, дискредитують, нав’язують стереотипи, створюють ідеальних героїв, формують певні оцінки до подій − вони настільки вживлюються у свідомість суспільства, що вже здаються буденністю. Міфи, які пов’язані із здобуттям  Україною незалежності – яскравий тому приклад. Деякі з них сформувалися у суспільстві на тлі стереотипів і не знання реальної історії подій. Велика частка міфів була породжена російською пропагандою і діяльністю проросійських міньйонів в середині держави. Ми зібрали П’ЯТЬ найгучніших і найбільш укорінених міфів, адже до 30-річчя Незалежності України самий час їх спростувати.

МІФ 1: «Україна не боролась за свою незалежність. Вона їй дісталася лише, тому що розвалився СРСР»

Боротьба Україна за свою незалежність почалася ще до 25 грудня 1991 року, коли СРСР остаточно розвалився. У 1988 році настав, так званий, період гласності, тому почали виникати незалежні від радянської влади неформальні громадські об’єднання та політклуби, які відображали настрої й інтереси українців. У серпні 1987 року в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК), в якому розглядалися білі плями в історії України (політика русифікації в УРСР, механізм політичних репресій в СРСР, наслідки Чорнобильської катастрофи 1986 та ін.). Теми засідань УКК висвітлювалися на сторінках позацензурного видання «Український вісник», який відновив В’ячеслав Чорновіл у 1987 році.

На початку 1988 р. відновила роботу Українська гельсінська спілка (УГС). Створення регіональних організацій УГС протягом 1988 року відбулося по всій Україні, члени УГС входили в актив і керівництво інших патріотичних громадських організацій, які були засновані або відновили свою діяльність у 1989 році: «Народний Рух України», Всеукраїнське товариство «Меморіал», «Просвіта», «Товариство української мови», Асоціація «Зелений світ» тощо. Отже меседжі про те, що Україна «спокійно сиділа та чекала» поки СРСР розвалиться – неправда і маніпуляція. Усі вищеперераховані організації та заходи, що вони проводили, сприяли побудові української незалежної держави, формуванню національної свідомості, утвердженню української мови як державної ще з 1987 року. І це при тому, що за лаштунками залишається діяльність українських дисидентів ще у період 60-80 років минулого століття, боротьба УПА у 40-50 роки – це окрема тема для аналізу і розвіюванню міфів і кліше.

МІФ 2: «Микита Хрущов незаконно відібрав у Росії Крим та подарував його Україні»

Посольство України в Республіці Кіпр на офіційній сторінці спростувала цей міф. Президія Верховної Ради РРФСР 5 лютого 1954 року прийняла постанову д. № 712 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» та прийняла рішення щодо її внесення на затвердження Президії Верховної Ради СРСР, найвищий колегіальний орган державної влади в СРСР. Цей орган 19 лютого 1954 року прийняв указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» за підписом керівника Президії Климента Ворошилова та його секретаря Миколи Пегова, положення якого й узаконювали передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Тому, передача Криму до УРСР відбувалася легітимно, у повній відповідності з положеннями чинного на той час законодавства СРСР та за результатами обговорення цього питання представниками Президії Верховної Ради СРСР.

МІФ 3: «В обмін на Крим Україна віддала Росії частину своєї території»

«LIKБЕЗ. Історичний фронт», громадський просвітницький проект, який популяризує історію України, стверджує, що «у 1954 році Україна взамін Криму не віддавала Росії жодних територій. Всі обміни відбувалися раніше, а низка українських етнічних земель від початку перебувала у складі РРФСР. За винятком Криму, українсько-російський радянський адміністративний кордон остаточно сформувався у 1928 році.

Так звані «території, віддані в обмін на Крим», які приписують цьому міфу, можна умовно поділити на дві категорії. Першими були території, які реально належали радянській Україні, але були передані Росії у 1919-1928 роках: Білгородщина, Стародубщина (північні повіти Чернігівської губернії), Таганріжжя, Східний Донбас. А другими були українські етнічні ареали в межах РРФСР, які ніколи не належали до складу радянської України: Кубань, Ставропілля, більша частина Північної Слобожанщини тощо. Оскільки ці території не входили до складу УРСР, то Україна не могла їх «передавати» чи «обмінювати».

МІФ 4: «Вперше об’єднання українських земель відбулося у 1939-1940 роках завдяки приєднанню до УРСР західноукраїнських територій»

Український інститут національної пам’яті зазначив, що «цей міф сформований відразу ж після анексії західноукраїнських територій СРСР. Але першим юридичним актом, що проголошував об’єднання Наддніпрянської і Західної України, був Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки ще 22 січня 1919 року.

МІФ 5: «Українська мова є діалектом російської мови, а не самостійною мовою»

Діалект або говірка – це місцевий різновид мови. Федот Жилко, український діалектолог XX ст., у своїй праці «Нариси з діалектології української мови» описав, що «територіальні діалекти східного слов’янства, які входили до складу мови давньоруської народності, виникли на основі колишніх племінних діалектів.

Відмінні риси територіальних діалектів Київської Русі, які часто зафіксовані в пам’ятках, починаючи з XII ст. стали основою для виникнення трьох східнослов’янських мов − української, російської та білоруською». Характерна риса фонетичної системи всіх говорів української мови, як перехід давніх о, е в історично нові закриті склади. Найбільш масовим є звук і, який проявляється в XII ст. і вже цілком виразно формується в XVI ст. Змішування давніх ы – і (и) спостерігається в пам’ятниках XIII ст. та свідчить про утворення нового звука и, що характеризує фонетичний склад української мови. Полтавсько-київський діалект став у першій половині XIX ст. основою для сучасної української літературної мови. Отже, українська мова не може бути діалектом російської хоча б тому, що давно має свою власну фонетичну систему.

Авторка: Каріна Богодьорова