Міфи про українську мову – Без Брехні
PROМіфи

Міфи про українську мову

Історія української мови бере свій початок ще у III cт. до н.е. Принаймні, так пишуть науковці. Про ті часи немає жодних мовних фактів, лише припущення та судження мовознавців, що не один рік вивчають історію та знайомі з іншими мовами і вправі їх порівнювати. Саме ця ситуація – вірогідних історичних даних – дала підстави для того, що навколо української мови виникало багато стереотипів та міфів, частина з яких була вигадана російською пропагандою. На основі відомих і науково обґрунтованих на даний час матеріалів, спробуємо розібратися у деяких ключових міфах про рідну мову.  

 

МІФ 1. Українська мова була вигадана штучно

Приблизно у 3 тисячолітті до н.е із праіндоєвропейської мовної спільноти починають виокремлюватися інші мовні групи. Вірогідніше за все це відбувалося через розселення окремих племен. Спершу з праіндоєвропейського мовного стану виокремилась гілка, яка умовно називається прагерманобалтослов’янськими мовами. Пізніше з неї виділилася прагерманська, прабалтійська та ще багато інших мов, що нині трансформувались у сучасні і звичні нам. Серед інших, була виділена і праслов’янська мова. Саме вона вважається предком сучасної української. Праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІV – VІ ст. н. е., а десь із VІІ ст. можна говорити про формування трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янської.

Держава Київська Русь, що існувала у ІХ – ХІІІ ст., протягом перших двох століть від заснування об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ст.), що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської.

Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Простий люд у Київській Русі розмовляв народною мовою, тоді її називають давньоукраїнською або давньоруською.

У кінці IX століття на Русі з’явилися проповідники з Греції – Кирило і Мефодій. Кирило створив абетку, названу на його честь кирилицею. По суті це штучний алфавіт, за допомогою якого мали перекласти священну книгу для слов’ян. На основі цієї абетки виникла церковнослов’янська мова (старослов’янська).

Вона  стала офіційною мовою діловодства у Київській Русі.

Церковнослов’янська мова справила великий вплив на літературні слов’янські мови, зокрема, білоруську, болгарську, македонську, російську, сербську, українську. Проте  у порівнянні з російською, в українській мові значно менше запозичень із церковнослов’янської. Російську літературну мову було створено на основі церковнослов’янської мови, слова церковнослов’янського походження в російській літературній мові складають більше половини всього словникового запасу, стверджує академік Віталій Русанівський. Отже, російська мова, має більше ознак штучності, на відміну від української. Тому російська пропаганда, аби приховати не дуже приємні «наукові ознаки» своєї мови, маніпулює, перекидаючи ярлик штучності на українську.

 

МІФ 2. Українська мова – діалект російської

Для початку, визначимось із поняттям “діалект”. У народі цей термін отримав назву “говірка” – це місцевий різновид мови. Тобто, за теорією сусідньої країни-агресора, українська є різновидом російської. Аби спростувати цю тезу, знов поринемо у історію.

Російська мова з`явилася внаслідок взаємодії церковнослов`янської мови зі східнослов`янською у часи Київської Русі. Про це, зокрема, писав російський науковець Олександр Шахматов: “Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але сформувалася вона в Києві, де зазнала вперше благородного впливу народного середовища. Остаточно розвинулась вона в Москві”. Церковнослов’янська мова утворилася на основі староболгарської як письмова мова слов’янства, та була принесена на Русь Кирилом та Мефодієм, про що ми писали вище.

Попри те, що стародавні літописці писали церковнослов’янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова та навіть цілі фрази живої розмовної мови, саме тієї, від якої пізніше сформувалася сучасна українська мова. Дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури XI — XIII ст., розпочате ще істориком та мовознавцем Агатангелом Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Там зустрічаються слова, які вживаються у сучасній українській: парубок, окріп, вежа, батіг, недбальство, гілля, cтpixa, жито тощо. А у “Слові о полку Ігоревім” автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як “бicoвi діти”, “туга ум полонила”, “прадідня слава”, “ничить трава жалощами”.

Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього побуту й т.ін. Так, наприклад, поблизу села Хвощове Полтавської області був знайдений меч, датований X — XI століттям, на якому є напис «коваль Людота».

Український учений С. Висоцький відкрив у Софійському соборі стародавні написи на стінах — графіті. На одній з них вибита молитва князя Володимира, де є слова “помозі рабу твоему Василеві”. Лінгвіст Леонід Булаховській у своїй монографії “Питання походження української мови”, зазначає: “Старослов’янський склад лексики староруських літописів великою мірою ввійшов у склад руської літературної мови і почасти від неї і в великоруські говірки. Тим часом те, що тепер становить лексику української мови, в основному є спадщина південних староруських народних говірок, які ряд століть жили цілком відірвано від книжної мови старослов’янського часу”.  Тож українська мова мала інший, відмінний від російської шлях формування, і не може бути діалектом російської.

 

МІФ 3. Південь і Схід України завжди говорив російською

 Для того, щоб зрозуміти, якою ж мовою говорили у південних і східних областях України, варто навести два факти.

Ще з 18 століття за часів Російської імперії, при всіх її обмеженнях національних мов, велика кількість вчених, лінгвістів працювали над дослідженнями діалектів української мови. Ключовий момент тут саме, що досліджувалася не якась там малороська мова, а саме українська. Це питання досліджували такі науковці як: Опанас Шафонський, Олексій Павловський та Михайло Максимович, Іван Вагилевич, Іван Вагилевич, Олександр Потебня.

Найґрунтовнішим у XIX ст. дослідженням, присвяченим діалектному членуванню української мови, є праця Костянтина Михальчука про українські наріччя, говори і говірки, написана у 1872 р.

Дослідження лягло в основу діалектного членування української мови у 20 і 21 століттях. Своє членування Костянин Михальчук в основному базує на зібраному за програмою Івана Новицького, що охоплювала 74 явища фонетики і морфології, матеріалі у 59 населених пунктах з різних місцевостей України в межах тодішньої царської Росі. Він враховує також відповідні праці попередніх дослідників, бере до уваги різні публікації, в яких відображаються діалектні риси певної місцевості.

Наріччя і говори автор виділяв на основі суто мовних рис, проте брав також до уваги розміщення в минулому східнослов’янських племен, міграційні чинники пізніших часів, топографічні особливості відповідної території, етнографічні дані. Діалектне членування української мови автор відобразив і в формі лінгвістичної карти.

Ця карта нам відома, бо останнім часом її часто використовують для маніпуляцій, про території, які населяли українці. Про ця карта відноситься до поширення мови.

 

Михальчук розрізняв три наріччя української мови:

  • українське (з північноукраїнським, середньоукраїнським і південноукраїнським піднаріччями),
  • поліське (з підляським, чорноруським або заблудів-ським, поліським і сіверським піднаріччями),
  • русинське (з подільсько-волинським, галицьким і карпатським піднаріччями).

Після Костянтина Михальчука ще чимало вчених займалися вивченням питання наріччя української мови, виводили свої групи. Проте практично всі вони аналізували мову на території, яка була навіть більша за кордони сучасної української держави. І мова йшла саме про українську мову.

Як не дивно, але в поширення української мови потужний вклад внесла і влада більшовиків-комуністів після захоплення ними влади у Російській імперії після перевороту 1917 року та, так званої Громадянської війни.

У квітні 1923 року на з’їзді Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосили впровадження політики коренізації. Більшовики мали за мету вкоренитися у національних республіках. Аби дати зрозуміти світовій громадськості, що більшовицька влада дбає про нацреспубліки. Для цього вони мали розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів. Український різновид коренізації дістав назву українізації.

Результати такого політичного курсу були значними. Наприкінці 1920-х років в УСРР було понад 80% шкіл, де навчали українською. Четверта частина всіх інститутів та половина технікумів відмовились від російської і перейшли на українську.

Після 1925 року багато друкованої літератури, періодичних видань  стали видавати українською мовою. Це були не лише художні видання, а й з математики, фізики, біології, сільського господарства тощо.

Не оминула українізація і театральне мистецтво. Репертуар української мовою запровадили 75% театрів. тоді широке визнання здобув театральний колектив “Березіль”, який очолював Лесь Курбас.

Чимало наукових праць було підготовлено та видано лінгвістами. Відомий мовознавець Агатангел Кримський опублікував шість томів “Російсько-українського словника”. Загалом до кінця 1920-х рр. побачили світ близько 30 різних українських термінологічних словників. У 1927-му був остаточно впорядкований український правопис. Тотальна українізація свідчить про те, що у Лівобережній частині України українську мову розуміли, знали і говорили нею.

 

МІФ 4. Українська мова – друга за милозвучністю у світі

Про те, що українська мова наймилозвучніша, неодноразово писали у соцмережах та багатьох інтернет-ресурсах. Джерелом такого “факту” нібито став лінгвістичний конгрес, проведений у Парижі у 1934 році. Саме там провідні фахівці визнали українську мову другою після італійської з-поміж усіх мов за милозвучністю (після італійської).

За ще однією версією, у мовному конкурсі також у Парижі 1934 році українська посіла 3 місце (після французької і фарсі) за мелодійністю, лексичним та фразеологічним багатством.

Ймовірніше, що міфи про наймилозвучнішу мову виникли через статтю майже двохсот річної давності у першій українській газеті у США “Свобода” (1 жовтня 1893 року). Тобто, матеріал вийшов за довго до згаданих вище “експертних” конгресів та конкурсів. У статті є такі рядки: “…Нашу руска мова якъ каже одинъ ученый прфесоръ Бантишъ – Камҍнскiй есть второю по италіяньской що до звучности, що до солодкости, що до придатности подъ безсмертни ноти всесвҍтных музикальних композиторовъ…”. Ключовим у цій фразі є останні слова про придатність мови під безсмертні ноти всесвітніх музикальних композиторів.

Наприкінці XVIII – на поч. XIX ст. поняття музичної придатності мови було дуже важливим і дискусія про це виходила далеко за межі Російської імперії. У цьому контексті перестає бути дивним, чому на першому місті поставили італійську мову. У ті часи вона була єдиною мовою, прийнятною для оперної постановки. Заслужене друге місце історик Дмитро Бантиш-Каменський віддав українській мові, вірогідніше, за дві головні фонетичні особливості: наголос та вокалізацію. Останній термін означає схильність мови озвучувати приголосні голосними. Це явище називається повноголосся. В свою чергу, мелодичний наголос в українській мові дає можливість вимовляти слова плавно, при цьому не змінюючи тональність. ці риси української мови роблять її схожою з дуже вокалізованою італійською і саме це слугує поясненням, чому  історик Бантиш-Каменський у такому порядку поставив ці мови.

Повертаючись до самої статті, то вона була опублікована за 40 років до лінгвістичного конгресу та мовного конкурсу, про які, до речі, жодної офіційної згадки немає. А сам міф базується на твердженні історика Бантиш-Каменського, який порівнював дві мови з огляду на їх музичну придатність.

PS. По багатьох питаннях, які стосуються різних історичних аспектів української мови у наукових колах і досі ведуться дискусії. У матеріалі використані дані, які є визнаними на поточний момент.

Авторка. Катерина Філімонович

 

Читати статтю
Back to top button
Optimized with PageSpeed Ninja